Цього року на сімейній нараді було вирішено не йти на "Країну мрій", як усі роки до цього - в основному тому, що на нашу думку вона безнадійно зіпсувалася в усіх значеннях.
Тож триденну "відпустку" призначено витратити "на морЯ", оскільки іншого варіанту до наступного року не передбачається.
А оскільки просто "морЯ" - то замало для такої поїздки, то основними пунктами мандрівки були:
1. Відвідати Аккерманську фортецю.
2. Протестувати перед Великою Двотижневою Відпусткою наметовий спосіб відпочинку.
Для другого пункту після довгих перечитувань незліченної кількості сторінок і сайтів було придбано намета "Tramp Lair 4" і надувний спальний матрацик King Size - це щоб не розкидатись грошима на чотири каремати, які разом будуть коштувати дорожче за один матрац, а по зручності будуть сильно програвати.
Китайського насоса для нього знайшли в супермаркеті, але додумалися забути вдома, тому більше кубометра повітря довелося закачати в нього власними легенями
Там же для їжі в комплект до мангалу додалися тринога і казанок на чотири літри. Зауважу, що згодом виявилося, як в тій пісні - "але це ще не все", оскільки для нормального відпочинку не вистачає ще чайника. На цьому приготувальна частина до першої в житті абсолютно "дикої" туристичної мандрівки закінчилася. Описувати, як доїхати до Одеси, нема сенсу - це і так всі знають. Скажу лишень, що траса від Києва до Білої Церкви і від Білої Церкви до Одеси, як кажуть в тій самій Одесі - "это же две большие разницы". Якщо до БЦ є лише одне місце, де можна справді спокійно їхати дозволені на таких дорогах 110 км, не наражаючись на небезпеку влетіти в яму, то до Умані вже вся дорога така, а від Умані і до Одеси це вже практично "хайвей", на якому дозволено їхати вже 130 - і так їхати справді можна, бо дорога як дзеркало. Щоправда в результаті деякі переоцінюють свої можливості, тому на зворотньому шляху ми бачили дві аварії - один збив відбійник і вилетів на зустрічну сторону, де сидів, взявшись за голову, в розбитій дощенту машині, поки довкола тусувались ДАІшники, другий - лежав догори колесами в чистому полі.
Виїхати вирішили спробувати вночі. На Одесу я катався всього раз, це було в далекому 2001-му році і нас тоді віз колега з роботи, а ми здебільшого спали, як коти - та хоч виїхали о шостій ранку я все ж чудово пам"ятаю, як ми напеклися в машині, поки доїхали до дванадцятої в Іллічівськ, і як потім було весело по полуденній спеці гасати містом і шукати собі місця для відпочинку, та й пости ДАІ через кожних десять кілометрів нервували. В результаті з Києва ми вичимчикували о десятій вечора, о дванадцятій забрали ще двох колег по відпочинку в Білій Церкві і рівнесенько зі стартом нового дня стартували на море.
Їхати вночі виявилося справді зручно: прохолодно, машин мізер, поліціянтів взагалі катма - бачили лише один раз, і то вони не перевіряли машини, а пили каву при дорозі. Єдиний недолік - вночі не сильно розгонишся, тому часу пішло десь в півтора рази більше, аніж коли поверталися назад вдень. Ну і єдине зауваження - треба перед цим гарно виспатися. Щоправда мені це не вдалося - якраз напередодні натовп бидла вирішив щось відсвяткувати і завивав, реготав та співав під вікнами не згірш за зграю п'яних бабуінів до третьої ночі.
Після приблизно чотирьох годин дороги ліву частину обрію зайняли води Дністровського лиману, а в машині прокинулися навіть ті, хто ще не доспав - бо довкола чомусь почали пролітати вивіски та щити з надписами молдавською мовою і навіть якась будка, над якою майорів прапор сусідньої з нашою країною Молдови. Оскільки теоретична підготовка до мандрівки цього разу була мізерна, знайомство зі знаменитою "дорогою на Рені" виявилось для нас великим сюрпризом. Дорогою всередині компанії висувалися різні думки - від варіанту "заблукали і заїхали до сусідньої країни" і до ідеї "поки їхали, вночі Молдова напала на Україну і захопила давно омріяну Бесарабію". "Жару" піддавав GPS, який категорично відмовився нас кудись везти, демонструючи суцільну сірість на карті, і вимагаючи таким чином завантажувати в нього карту Європи перш, ніж щось від нього хотіти.
Але все виявилося набагато простіше:
1.1. Республіка Молдова передає у власність (володіння, користування і розпорядження) Україні ділянку автомобільної дороги Одеса - Рені в районі населеного пункту Паланка Республіки Молдова, а також земельну ділянку, по якій вона проходить (далі - передана ділянка).
1.2. Передана ділянка є власністю України на території Республіки Молдова.
4.1. Пропуск мешканців населеного пункту Паланка, які прямують на транспортних засобах на територію, що прилягає до переданої ділянки, здійснюється по дорозі-виїзді на вказану ділянку на км 57 + 400. Всі інші існуючі дороги-виїзди на передану ділянку зі сторони населеного пункту Паланка будуть закриті з дня набуття чинності цим Протоколом.
4.2. На переданій ділянці Україна здійснює дорожньо-транспортний контроль. На переданій ділянці не буде здійснюватись прикордонний, митний та інші види контролю, які здійснюються при перетинанні державного кордону.
6.1. На переданій ділянці діє юрисдикція України.
(с)Додатковий протокол до Договору між Україною і Республікою Молдова про державний кордон щодо передачі у власність Україні ділянки автомобільної дороги Одеса - Рені в районі населеного пункту Паланка Республіки Молдова, а також земельної ділянки, по якій вона проходить, і режиму їх експлуатації
Таким чином ця маленька ділянка - єдине місце в Україні, де без жодного документу можна спокійно перетнути кордон і опинитися на території Молдови. На заїзді до неї браві прикордонники ввічливо запитають вас про мету поїздки і видадуть проштампований талончик із записом часу, дати та кількості людей в автівці, на виїзді - відберуть його назад і побажають щасливої дороги. Ми тут були вочевидь не першими, тому що молодий хлопець на "вході" запитав, чи в Києві ще хтось лишився. Я знав, що на вихідні планується "Велике Визволення Києва", але не думав, що практично усі поїдуть десь саме в цей регіон. Далі я ще про це згадаю.
Дороги, які знаходяться в Білгород-Дністровському районі заслуговують окремих матюків, хоч я і не люблю їх вживати. Я ще ніде таких не бачив - навіть в найзабитіших селах центральної України. При користуванні ними виникає думка, що їх як проклали ще до війни - так вони тут і лежать неремонтовані. Навіть більш-менш якісне покриття в самому неочікуваному місці може перериватися десятиметровою зоною, яка складається з метрових ям глибиною до двадцяти сантиметрів, які можуть повністю перекривати дорогу від краю до краю. В кількох місцях я взагалі бачив унікальну ситуацію - "державна" асфальтована дорога, вбита до стану "проїде лише комбайн", а поруч з нею по полю викатана альтернативна їй "грунтовка", якою і пересуваються місцеві легкові автомобілі. Причому такі "подвійні дороги" можуть простягатися на десятки кілометрів. Та попри всі негаразди в Б-Д ми були о шостій ранку - при тому, що основна споруда, яка нас цікавила, відчинялася лише о восьмій, тож у нас був час не лише вивчити розкопки древнього міста скіфів-орачів [url=http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D1% ... 9">Тіри</A>, а й поблукати берегами лиману, вивчити околиці фортеці, заповнені феноменальними будяками у мій зріст, і ще й поспати з годинку в машині.
Історію міст краще, аніж у Вікіпедії, я писати не вмію, шукати сарсматський склеп та скіфську могилу вже не було сил та настрою, тому обмежуся лише фортецею - вибачайте вже, що світлинки вийшли ніякі через погоду і власний стан, надто замучений, аби шукати якісь ракурси і гратися з компенсацією освітлення.
Скажу одразу - фортеця величезна. За площею перед нею пасує і Хотин, навіть якщо брати його разом із засипаними стінами першої лінії оборони - стінами охоплено більше дев'яти гектарів, розбитих на п'ять "дворів", причому усі стіни в чудовому, як для України, стані, відчувається, що фортецею займаються, слідкують за станом і відновлюють, якщо щось десь завалюється. По стінах можна ходити - принаймні оголошень про заборону нема, а можливість є, тому при бажанні можна вилізти старими мурованими східцями і подивитись на неозорий лиман з фортечної стіни.
Єдиний, але дуже значний, недолік - окрім самих стін там більше нема на що дивитися. Є ще дві виставки - знарядь катування та Тіри, але обидві вони аж до десятої години ранку все ще лишались зачиненими. Є сліди тиру, як і в Меджибожі, але в ньому теж нікого не було. Є виставка старовинної зброї - кілька требушетів, гармат і такого іншого. Себто якісь спроби урізноманітнити відвідування таки робляться, хоч і не дуже швидко. А можна було б зробити справжню перлину туризму - якщо зробити хоча б кілька музеїв то ж таки старовинної зброї, яка десятиліттями гниє в переповнених запасниках.
Після відвідування фортеці на березі прісного лиману захотілось на солоне море. Тут нас вперше зустрів неприємний сюрприз - берег моря в цій частині не зручненький рівний пляж. Узбережжя обривається за десять метрів від води прямовисною стіною висотою з півтора десятка метрів, і спуститись з неї можна лише за наявності альпіністського спорядження або лопати і великої кількості вільного часу.
Першою ідеєю було поїхати до Лебедівки - але там виявилось стільки людей, що не лише яблуку ніде було впасти, а й навіть чайці клюнути. Тут я вдруге відчув гордість за нашу машинку - вона проїхала по піщаній косі і навіть ніде не загрузла, "з'ївши" її так само легко, як і ями на дорогах до цього. А от те, що було далі, переконало мене, що ми купили всюдихід не гірший за лендкрузер.
Власне ідею поїхати однією з "грунтівок" вздовж поля у сподіванні виїхати до моря нам підкинув GPS. Щоправда він чесно попереджав, що вона закінчується в лісі і нічого не гарантував, але ми були вже у такому відчаї від напливу людства в ці краї, від недосипу, спеки і голоду, що поперлися в такі місця, звідки б нас в разі застрягання якби і витягли, то хіба що трактором, найближчий з яких був, мабуть, в кількох годинах мандрування пішки. Одним словом - полізли чортзна куди наосліп, ризикуючи стати посеред безлюдного поля. Але дідька лисого - Толедо не лише спокійно з'їв ледь видну колію від трактора, який колись тут проїхав, він навіть подолав глибоченький рівчак, щоправда прийшлось трохи грунту під колеса підкинути. Одним словом: я був шокований - приємно, звісно. Оце сиджу і думаю - що це буває в таких випадках, коли я, людина, що зазвичай діє зважено і до ризику не схильна, лізу в такі дупи і виходжу з них без ушкоджень: везіння, допомога вищих сил, інтуїція? Я можу відступати перед на перший погляд простими задачами через неприємне відчуття, яке підказує, що щось там не так, а можу полізти в очевидну халепу, тому що є якась іраціональна упевненість, що все закінчиться добре. Так було за все життя може разів з десять - але жодного разу мене відчуття не підводили, хоча озираючись потім назад і оцінюючи можливі наслідки у випадку неприємного закінчення, стає навіть більше, аніж просто страшно. Та це вже оффтопні дурниці.
Одним словом - виїхали ми на грунтову дорогу, проїхали нею щось з кілометр і зустріли добре викатаний поворот просто в ліс. А в його кінці був не позначений на жодній карті і не прорекламований жодним вказівником кемпінг - підозрюю, що абсолютно "незаконний" з точки зору державного права. За 15 гривень з дорослої людини на добу [url=діти та собаки безкоштовно) в ньому надавалася галявина [url=це важко, мабуть, уявити, але господарі примудрились так облаштувати ту ділянку лісу, що вона справді стала схожа на багатоквартирний будинок - дерева та кущі ділять площу на галявини різного розміру так, що ніхто нікому не заважає), вода для миття [url=поганенька через відчутний присмак, однак прісна), туалет, вихід до моря і прибраний пляж, в наявності були площадка для волейболу, тенісний стіл і всяке інше відпочинкове обладнання. Думаю, що це якраз те, що треба новачкам в такому стилі відпочинку, принаймні нам сподобалось все - і перший в житті поставлений намет, і перша в житті зварена на вогнищі юшка, і розмови біля багаття до появи зірок. Тепер - до дідька ті готелі з їх нахабним персоналом і скаженими цінами, туди ж - тих кримських мешканців, котрі деруть по 100 гривень за обідрану халабуду - ура вільному наметовому відпочинку
Єдине, що трохи псувало настрій - власники дітей та собак, оскільки перші - "квіти життя", яким ніхто і слова не скаже, навіть якщо вони о першій ночі будуть гратися з подарованим їм свистком, а другі - "кращі друзі", за якими не треба слідкувати, навіть якщо у них з'явиться бажання покласти купу, де їм заманеться - але то все ж таки дрібниці. 
От такий вийшов відпочинок за три дні
[/img]
